Дитина та іграшка
Дитина та іграшка – два нерозривно пов’язаних поняття. Ми не уявляємо дітей інакше, ніж у процесі гри, в оточенні іграшок. Але навіщо маляті потрібна іграшка?
Подивімося, що саме маленька людина робить з іграшкою. Спочатку – дивиться, потім – тримає в руках, починає проводити з нею різні маніпуляції. Цей процес повністю охоплює мислення, емоції та дії дитини, постійно ускладнюється, виникає те, що називається «гра» – діалог малюка з певним предметом, який саме в цьому процесі, власне, і перетворюється на «іграшку». Чи дитина грається тому, що їй до рук потрапляє іграшка, чи гратися – це її природна діяльність, й іграшка лише супроводжує та підтримує маля в цьому процесі?
Очевидно, дитяча гра є невіддільною складовою початку людського життя. Це дуже складний процес, який містить чимало аспектів – дослідження оточення, наслідування дорослих, виховання емоцій, моделювання майбутніх життєвих ситуацій тощо. Якою ж має бути іграшка, щоб задовольнити кожне з цих завдань – чи дитині потрібні сотні іграшок на кожен випадок життя?
Знайомство з асортиментом іграшкових крамниць наводить на думку, що виробники іграшок схиляються саме до останньої концепції. Сьогодні батьки у змозі придбати іграшки на кожен випадок: такі, що навчають застібати ґудзики, сервувати стіл, водити автомобіль, розрізняти кольори, форми чи іноземні слова. Іграшка перетворюється на дидактичний посібник більш чи менш широкого профілю, включаючи величезні лялькові «світи», і по суті стає підручником певного способу життя. В такій системі власне іграшка зникає, залишається елемент «навчальної гри». Доросла людина, розуміючи світ як цілісність, у змозі самостійно, свідомо, на власний розсуд виділяти та аналізувати певні елементи свого оточення, але маленькій дитині аналітичне мислення зовсім не притаманне. Внаслідок постійного спілкування з раціонально-логічним, аналітичним світом «дидактичної іграшки» маля отримує замість цілісного світобачення комплект готових «елементів», вигаданих для неї дорослими, – тобто втрачає можливість формування власного світогляду.
Все це має сенс, якщо ми розглядаємо виховання малюка виключно як процес формування представника певного суспільства, готового до виконання визначених завдань у заздалегідь відомих ситуаціях. Проте якщо ми прагнемо до того, щоб у майбутньому наша дитина могла не лише «виконувати соціальну роль», а творчо, вільно приймати самостійні рішення у нестандартних випадках, вочевидь, і підходи до іграшок мають бути дещо іншими.
Спробуємо придивитись уважніше, як маля спілкується з предметами, які не є «іграшками» у точному розумінні цього слова: скажімо, з предметами побуту чи просто паличками, камінцями тощо. Можна побачити певний шлях, який проходить дитина у пізнанні речей. Перший крок – це просто знайомство, вивчення «фізичних» властивостей: обмацування, спроби на смак, на міцність – вкусити, постукати об підлогу, одне об інше, зламати тощо. Друге – це, як правило, наслідування дорослих у використанні цього предмета (у каструлю наливають воду, одяг одягають, газету «читають»). Якщо ж призначення предмета відразу не зрозуміле (незнайоме або його просто немає) – відбувається дія за подібністю: паличка копає, як лопата, шматок тканини накручується на себе, як одяг. І, нарешті, найтаємничіший крок на цьому шляху – фантазійне перетворення речі, яка вже «освоєна» у своєму традиційному вжитку: та сама каструля може перетворитися на барабан, капелюх чи корабель, палиця – на меч або коня, тканина – на море чи пташині крила. В цей момент ми спостерігаємо, як буденний світ розступається, даючи місце ширшому світові образів.
Читайте статтю повністю у другому числі журналу "Жила"!