Казка про Лиса

Вікна Марійчиної кімнати виходили на схід, а отже, зранку там завше ставало неймовірно від щедрих потоків проміння. Так радісно прокидатися від того, що на лице летять сонячно-бісерні бризки! Марічка любила прокидатися рано, раніше за маму з татом, і босоніж кружляти по кімнаті, уявляючи себе то лісовою феєю, то Королевою Венеціанського Карнавалу, то летючою рибою (вона точно знала, що такі є).

       А над ліжком висіла картина. Вона висіла ще з тих часів, коли в кімнаті жили мама з татом, бо вона, Марічка, була ще зовсім маленькою і кричала ночами. А коли їй стало 5 років, батьки переїхали у вітальню, а спальня лишилася дочці. Так от, на картині, про яку ідеться була зображена сцена полювання – троє мисливців у високих чоботях і п’ятеро собак заганяли лиса. Звіра оточили і от-от мали схопити. Мама часто казала, що картину треба зняти – мовляв, не пасує дитячій кімнаті, але Марійка не дозволяла. Їй страшенно подобався граційний кароокий Лис із вогненним хутром, що й у скрушній ситуації не втрачав величності. І водночас дівчинці робилося лячно від думки, чим мають завершитися лови. Вона мріяла, що одного дня зрозуміє, як врятувати дивовижного звіра.

 

       Сидіти на паркані після уроків веселіше, якщо він хитається. І вдвічі веселіше, коли на носі осінні канікули із отакенним хвостом веселощів. Марічка кинула портфель на землю і споглядала світ із висоти, стукаючи кедами по дошках. «Цікаво, а якщо його розкачати як слід, а потім зістрибнути, як із гойдалки – чи заваляться піді мною ці дрова..?»

- Здравствуй, Марічко! – стара двірничка, що з’явилась невідомо звідкіля і геть невчасно, дивилась приязно і без докору. Дівчинка відчула, що обличчю стає гаряче. Мама вчила першою вітатися зі старшими, але ж чого вона має вітатися із незнайомими двірничками?! Але ж та назвала її по імені! Вона знає дівчинку. Це ще гірше: вона, Марічка, не лише не привіталася, а ще й була спіймана на такій неґречній справі, як хитання паркану. Зараз, певно, їй за це випишуть. Дівчинці захотілось бовкнути щось зневажливе, але несподівано вона скочила униз, розправила задерту від стрибка спідничку і відказала:
–  Добрий день і вам! Вибачте, я вас одразу не побачила...
–  Та вже де мене побачити... – таємниче відказала та. До паркану їй явно не було діла.
–  А чи знаєш ти, що сьогодні за день?
– Що?
– Нині повний місяць. Це раз. По-друге – день Осіннього Сонцестояння.
– Це коли день і ніч однаково довгі?
– Саме так. Так от, цей збіг – повний місяць і Сонцестояння – це величезна рідкість, я тобі скажу.

       Очі дівчинки розширились.

–  У цей день... словом, багато можна зробити того, що не можна у всі інші дні. А в тебе, здається, є приятель, що потребує допомоги.
– Який ще приятель..?!
–   Так от, - вела співрозмовниця, - сьогодні маєш змогу зробити те, про що мрієш багато років. Не впусти цей шанс.
–  Який шанс?! – Марічці стало геть не по собі, по спині дрібними кроками танцював мороз.

       Але двірничка не відповіла. Завернула поважним кроком за паркан і тільки її й бачили.

 

       Решту дня Марічка не знаходила місця. Не тішили ні „Чіп і Дейл”, ні остання книжка про Гаррі Поттера, ні навіть казки Андерсона, які завжди заспокоювали, ні улюблені вареники з вишнями, привезені бабусею. Дівчинка тинялась, як неприкаяна, не в змозі відволіктися від питань, відповідей на яких не було. Марно просидівши над підручником з англійської, вона вмостилась у ліжко. Сон не підходив на відстань гарматного пострілу. Не знати скільки часу куйовдила Марічка під собою простирадло, аж поки у вікні не застиг мовчазний палаючий місяць. «Повний місяць!» - враз пригадалися слова двірнички: «Багато чого можна зробити такого, чого не можна у всі інші дні». Відвернувшись від вікна, мала зойкнула: картина над ліжком світилася денним світлом. Вона ожила: було чутно, як люто гавкали собаки і кричали мисливці, як розліталося налякане птаство, а головне, від картини відчувався первісний і гострий страх смерті.

       Раптом Марічка збагнула, що робити: руками вхопившись у рамку, підтягнулася, однією ногою вперлася у стінку, іншу перекинула за край і опинилася в лісі. Стряхнувши заціпеніння, дівчина помчала туди, де відбувалось полювання. Кожна секунда була на вагу золота.

       Лис відчув, що доживає лічені миті. Пси і люди, що притисли його до величезного каменя, не лишати сумнівів щодо своїх намірів. Звір припав до землі і вишкірився: він не дасть себе загризти задурно. Собаки вагались: нікому не кортіло напасти першим. «Ату його! Вперед!» - мисливці кричали і улюлюкали: сьогодні буде свято.

       Коли перша із борзих зважилась на атаку, сталося щось геть не передбачене ні автором картини, ні мисливцями. Щось зі спини відкинуло її вбік і сторонній запах збив старого пса з пантелику. «Щось» виявилось нахабним дівчиськом в піжамі, прорвалося крізь коло собак і впало, прикривши собою Лиса. «Не-дам-не-пущу-назад-заберіть-їх!» - суцільний потік звуку дратував собачий слух. Мисливці зареготали і загукали «назад», але обурені пси не хотіли втрачати заслужену здобич. Марічка, притискаючи Лиса, щодуху понеслась туди, де мала бути рамка. «Це ж десь поруч... ще трохи...». Лисів хвіст замітав землю, та звір не виказував спротиву. Серце дівчинки калаталось, наче церковний дзвін, а лисяче серце билося у відповідь. Переслідувачі, здавалось, дихали в потилицю, в босі п’ятки впивались колючки. 

       Стрибнули в безодню і гепнулись просто на марійчине ліжко. Відхекались. Дівчинка підвела очі і зауважила, що звір так само не втрачає гідності: стоїть вдоволений, ніби йому нічого не вдивину, усміхається самими очима та знай хвостом помахує.

 - Привіт! Я Маша. Рада, що тобі уже нічого не загрожує. А тут я живу. Хочеш чаю?

       І сталося так, що на кухні звичайного панельного будинку звичайна школярка наливала чай перед Лисом на табуреті. Було це, щоправда, незвичайної ночі.

       Витончений писок шляхетно понюхав вміст горнятка і полуничне варення, налите на тарілочку. Трохи подумавши, звір вилакав чай і вилизав до блиску тарілку. Марічка теж не пасла задніх.

       За вікном починало сірішати. Дівчинка з гостем вернулись до кімнати. На картині уже не було ні собак, ні мисливців.

 - Бувай... Тобі вже час бігти...

       Лис вдячно ткнувся писком в долоні. Вона погладила його за вухами і підсадила до рами. Білий кінчик хвоста зник у хащах. Марічка помила посуд і заснула спокійна.