Статті
21 лютого 2013 | Жила №2, Колограй | Автор Аліна Яковенко

Лялька-мотанка, особистий досвід

Не намагайся збагнути всі істини відразу –

 спробуй відчути їх відгук у серці

 

Колись давно з мотанкою не існувало потреби знайомитися – вона була поруч із людиною весь час, передаючи знання та традицію і провадячи терапію. Дівчатка дізнавалися про неї потроху від самого народження і тренувалися її робити впродовж років. Правила виготовлення мотанок вивчали, як вивчається життя, – частинами, для кожної з яких був свій час, і сприймалися вони як органічний елемент ляльки, наповнений певним смислом, а не як просте обмеження «бо так треба». На жаль, нині втрачено дуже багато. Лялька-мотанка стала дивною і незрозумілою. Чи потрібна вона нам? І якщо потрібна, то яка? Як її повернути в наше життя? І для чого?

Моя перша лялька-мотанка (яку, щоправда, не було виготовлено власне як мотанку) асоціюється з соняшниковими халабудами і копанням картоплі. Бо на ту справу кидалися всі сили цілої сім’ї, і діти мусили розважатися на городі чим доведеться. Коли їм ставало геть сумно, вони починали набридати дорослим, а ті робили хатки-халабуди з соняшникових стовбурів і ряден, у яких зносили бур’яни на купу. Всередині тих хаток поселяли ляльок, змотаних із кукурудзяного листя або навіть бур’яну – ми їх годували, вигулювали, вкладали спати. І дарма, що було тісно і дуже простецько – нам було цікаво і радісно від приділеної уваги.

Моя друга лялька-мотанка прийшла до нас уже коли в мене народилася донечка. Її зробила незнайома нам бабця, назвала Нічною царівною і привезла на етно-фестиваль «Країна мрій». Там ми і познайомилися. В неї весь час сповзала спідничка і хустка, бо були не туго примотані, але я їх щоразу повертала на місце, бо моїй піврічній доньці подобалося тими хусточками гратися (а лялька якраз і скидалася на хусточки з примотаною до них голівкою).

По мірі розтріпування Нічної царівни дитячими ручками в нашу сім’ю почали приходити інші мотанки. Саме так: не ми їх робили, а вони приходили – збиралися шматки тканини і просилися бути змотаними докупи, обмотувалися нитками і перетворювалися на ляльок. Без знання правил – просто так, як робили руки. Проте кожна несла в собі щось своє – скромне або горде, тихе чи яскраве, була натхненною і величною або нагадувала про радість щоденних дрібних клопотів. І з кожною лялькою відкривалася якась нова частинка мене… А дитина мала нову забавку і тішилася.

Ляльки розходилися до нових власників, на їх місце крихтами почала збиратися інформація. Про сакральні хрести, про змотування сувоїв як символу тяглості поколінь, про нитку долі, про зв’язок землі і неба, про силу коси і наповненість жіночих грудей, про вузлики і клуночки, про рух сонця і життя, про захист, обереги і переходи. Так-так, виявилося, що мотанка – це не зовсім іграшка, а подекуди зовсім не іграшка. Вона супроводжувала жінку від найперших її днів і… і навіть після смерті. Чи тільки жінку? Звісно, ні – на чоловіків теж поширювалася їх дія і вплив, але мотала мотанку таки жінка. І робила це впродовж усього життя.

Найпершу лялечку для дитини виготовляли ще тоді, коли та була в животику – змотували немовлятко, обов’язково з червоною ниткою (червоний у нашій традиції - колір захисту від злого), і клали в колисочку. Там воно гріло місце для дитинки і відволікало увагу злих духів. Для себе ж на цей час жінка робила іншу ляльку – покровительку материнства. Коли мале підростало, йому мотали ігрових ляльок зі старого одягу. Старалися на цю справу брати одежу добрих родичів, бо вважали, що тканина зберігає в собі енергію того, кому належала. Частенько цих ляльок крутили старші дівчатка для молодших дітей – набивали руку і знайомилися з правилами. Бо далі їм доведеться зробити ще багато мотанок, а збагнути все відразу просто неможливо.

От тому я і не розповідатиму про них детально (а ще тому, що моє знайомство з мотанкою не настільки тривале, щоб уся її філософія вклалася на призначені їй місця і я нею могла ділитися). Скажу лише, що існували ляльки-берегині дому, мотанки на щастя, ляльки на здоров’я, пеленашки для захисту від хвороб (їх робили за кількістю хвороб – 12 плюс 1, і щороку перед Великоднем належало їх спалювати та виготовляти нові), малесенькі ляльки в дорогу, які мали захищати подорожнього, лялечки з крупою, які приносили достаток у дім, мотанки з травою для захисту хати від лиха і наповнення її свіжими пахощами. Були ляльки, які мали дурити смерть, що приходила до тяжко хворого; парні ляльки, які покликані були з’єднувати сім’ю і захищати її від чвар; мотанки, які супроводжували дівчину під час її переходу з одного статусу в інший (наприклад, на перші місячні, коли помирало дівча і народжувалася дівчина; на заручини, коли дівчина помирала для сім’ї своїх батьків, щоб відродитися в новій сім’ї; на шлюб, як власне перехід; на пологи; на той час, коли жіноча енергія від жінки йшла і вона вже не могла мати дітей тощо). Ще існували обрядові мотанки, які робили на один день свята і спалювали або кидали у воду. Крім того, виготовляли ляльки, які виконували бажання за подарунки для них (новенькі ґудзички, стрічечки, намистини), ті, що допомагали жінці у господарстві, а також ті, якими згадували предків, таким чином усвідомлюючи тяглість своєї сили через багато-багато поколінь. Мотаючи кожну з цих ляльок, жінка ділилася своєю енергією зі світом, а отже, отримувала від нього нову, бо лише там, де є рух, є життя.

Зараз же ми не знаємо всіх тих правил, не розуміємо вікових звичаїв. Втрачено дуже потужну систему підтримки нашої психіки у належному стані, яка була зафіксована у традиціях. Ми загубили нашу рідну, перевірену тисячоліттями життєву філософію. Тому і не здатні зробити мотанку такою, якою вона була, не годні наповнити її всіма тими смислами, які вона мала. Проте ми зберегли форму, а також відчуття й інтуїцію. І можемо (навіть маємо!) мотати ляльки. Для себе і своєї сім’ї, для друзів і знайомих, для тих, кому хочемо допомогти і побажати добра та щастя, для своїх дітей. Бо вони заслуговують на те, щоб гратися з живими іграшками, зарядженими доброю енергією мами. А ми заслуговуємо на те, щоб бути жінками: творити, любити, захищати і віддавати, щоб наповнюватися знову і відчувати потоки життя та його радість. Хай без знання правил і не дотримуючись традицій – щирі побажання добра компенсують усі помилки, а інтуїція допоможе вам зробити саме те, що потрібно людині наразі. Лише вірте собі, довіряйте світові і любіть!

Передрук матеріалів (статей та ілюстрацій) журналу та використання їх у будь-якій формі, повністю або частково, в тому числі й в електронних ЗМІ, можливе лише з письмового дозволу редакції.