Статті
8 січня 2014 | Жила №3, Доброустрій, Колограй | Автор Настя Мельниченко

Народна педагогіка і кобзарська традиція.

Про народну педагогіку розповідає музикант, педагог та кобзар Михайло Йосипович Хай.

"Зазвичай як дитину навчають музиці? А так: у музичну школу дитину ведуть мама чи тато, а дитина не хоче, а його вчать насильно, а як не слухається – то ставлять двійку. Як Паганіні казав: «А сегодня господин сын кушать не будет», поки не вивчить якийсь там етюд…У народній педагогіці все навпаки.
     Для прикладу розкажу, як Василь Іванович Ігнатища вчився, геніальний бойківський скрипаль. Тут не було такого, що тато веде у науку насильно, а якщо щось не так, то може і дубця дати. У народній педагогіці спершу на об’єкт навчання накладається табу. Скрипка висить, та до неї не можна доторкнутися! А в Ігнатища це так було. Два сини мав, Павла та Василька. Тато був музикант на всю околицю, на всю Самбірщину. А якась така спадкоємність у тамтому регіоні була, що пріоритет на навчання мав старший син. А Павло той щось собі грав на дримбі, на пищалці.. Грав та й грав, але якось у нього не дуже виходило, та й не хотілося. А Василь аж горів скрипкою! Але не міг на ній грати, вона ж-бо висить на стіні! Та стримати своє бажання навчитися грати він не міг, тож коли влітку всі йшли в гори, а дитина лишалася сама в хаті, то він брав оту скрипку до рук… Залазив в скриню, де мамине шмаття було, закривався віком, щоб не чули сусіди і не доповіли татові, і собі там пробував грати. От якось на Великдень прийшли дядьки з церкви до кума, сіли, випили і кажуть: «Ну добре, Йване, ти дуже добрий музика. А що ж твої сини, кому ж ти то будеш передавати?» А Іван Ігнатища каже: «Та, певно то заплішиться, бо Павло не хоче…а Василь малий іще, п’ять років чи шість йому». А Василь став на порозі і каже: «Тату! Тату, я вмію!» Він сам мені розповідав, що йому аж сльози на очі зійшли, тому хлопцеві малому: «Я вмію!» А батько тільки відмахується. Дядьки кажуть: «Та дай йому, та він щось хоче показати!» Батько не хотів, та нічого робити – дав. Як Василь взяв скрипку, як втєв.. Дядьки послухали і сказали: «Нє, Іван. З Павлом у тебе ніц не буде! А Василь тебе заб’є…» Так і сталося.
     Другий випадок мені вже не сам Єгор Мовчан розказував, а був такий Іван Власенко, також вже покійний. І він розказував, як з ним Єгор Мовчав ділився спогадами, як вчився кобзарській майстерності.

   Отже, тридцяті роки, голод. У сім’ї Мовчанів одна дитина осліпла десь в 5 чи 6 років. Безпорадна стала та дитина. Тільки співати вміла. А у сусідньому селі жив славний кобзар – Степан Пасюга. І каже Єгорів батько: «Треба дати дитину в науку до того кобзаря». А правило було таке: всю платню беруть відразу, наперед. Якщо покинув вчитися – платня пропадає, а ти собі гуляй.

   У навчанні Єгора Мовчана було те саме, що зі скрипкою Ігнатищі! Грати на бандурі ніхто не вчив. Хлопець прийшов до Пасюги, став із ним жити, помагав, і єдина наука була – що він весь час з дідом. Всі молитви, всі тексти він убирав у себе. Перший рік кобзар з хлопчиною пішли десь на берег річки, відрізали шматок відземка від верби, розкололи і притягнули в повітку, кинули десь там в сіно, аби воно сохло рік. Про «грати» і мови не було, не можна, табу! Коли рік минув, дід каже: «Візьми того відземка – притягни!» Малий притягнув. Вони взяли сокиру, все пообрубували, зробили щось таке типу заготовки. «А тепер, каже дід, витащи це на горище, там кинь». І ось та заготовка ціле літо сохнула на горищі.

  То все, звісно, дуже добре, але вже другий рік пішов, а науки нема! Хлопцеві нудно і незрозуміло, що тут робити у діда. Тому в кінці другого року він раз – і втік. Приходить у своє село, а вдома – плачі. Як же так, не добув хлопець науки, пропаде сліпий. Хлопець вже й сам пошкодував, просить батька: піди, попроси ще раз. Батько приходить, просить Пасюгу. Кобзар пожалів малого і каже: ну добре, хай лишається.

   Іде третій рік. Дід із хлопцем взяли оту заготовку-ложку, вишкребли до тоненького…Батьки за дитячу науку тоді не грішми платили, а борошном. То Пасюга з Мовчаном ту ложку запихають у кадиш з мукою, щоб мука забрала решту вологи. Але десь на половині третього року Мовчан знову тікає. Вдома – горе. А хлопець каже: «Все, я більше не піду вертатися до діда, очі в сірка позичив!» Лемент в хаті. Старша сестра бере його, іде в сусіднє село, обціловує руки кобзареві і впрошує, щоб його лишили.

      Чому хлопець втікав? Він втікав, бо страшенно хотів грати, а не дають, не можна! Йому вже все в пальцях було, в руках, в голові… а зась! У чому принцип педагогічний? У тому, що ти маєш спочатку всередині вирости. Оце основа педагогіки. Не так, як в нашій школі зараз виховують: запрошуванням, задобрюванням, залякуванням. І що з того виходить? Якщо дитина не прийме всередині, що хоче це робити, якщо у неї не визріє власне рішення вчитися, то не буде діла.

  Коли скінчився третій рік, то дід побачив, що хлопець повністю дозрів, став готовий вчитися. І одразу після того справа пішла дуже легко. В голові у Мовчана все було: всі рухи, тексти. Лишилося тільки знайти сосну, зробили спідняк тій бандурі...

   До речі, я про процес виготовлення недаремно казав стільки. Цей процес також важливий, бо якщо ти щось сам зробив – ти вже його не покинеш. Це вже твоя бандура. Навіть спосіб тримання зробленого тобою інструменту інший. Оцю нову, «радянську» концертну бандуру музиканти тримають далеко від себе, а народну тримають, як дівчину – до серця, до себе. Те дерево – воно дихає, воно віддає. Коли ти даєш йому своє тепло – дерево тим самим теплом віддає!

   Отже, хлопця щось трохи навчили, як тримати інструмент – і у нього все наклалося одне на одне: знання, музика, техніка… І все, готовий кобзар!

    І так навчали інструментальній музиці, і так було з кобзарською музикою.

Довідка:
Михайло Йосипович Хай – етномузиколог, завідувач та провідний науковий співробітник відділу етномузикології Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Рильського, професор кафедри музичної фольклористики Національної Музичної Академії ім. П. Чайковського. Окрім теорії він є ще знаним практиком, лірником і бандуристом, людиною, яка щиро прагне відновлювати мистецтво традиційної гри на народних інструментах. Своє знання він передає студентам уже 20 років в інструментальній капелі «Надобридень».

ФОТО: Павло Моргунюк

Передрук матеріалів (статей та ілюстрацій) журналу та використання їх у будь-якій формі, повністю або частково, в тому числі й в електронних ЗМІ, можливе лише з письмового дозволу редакції.