Статті
10 січня 2013 | Жила №3, Мудрощі | Автор Настя Мельниченко

Освіта на Русі: від черт і різ до семи вільних мистецтв

Дітям наших предків, можна сказати, пощастило. На слов’янських землях вбивати науку у біляві та чорняві голівки почали не так уже й давно, якщо порівнювати з тією ж Візантією. У давніх грецьких, латинських, східних писемних джерелах можна знайти згадки про діяльність антів і склавинів, ранньосередньовічних мешканців території сучасної України. Однак самі слов’яни свою історію і подвиги не записували – не вміли. Відповідно і діти у V-VII сторіччі «шкільних мук» не зазнавали. Це вже зрілі ватажки племен, тісно спілкуючись у військових чи політичних справах із Візантією або Хазарією, мали змогу навчитися грамоті. Однак дітлахи жили собі поміж боліт і лісів у цілковитому спокої.

За тих часів, ще до утворення Русі і проникнення сюди християнства з його письменністю і книжництвом, знання все ж таки передавали з покоління в покоління. Прості люди закладали його у легенди, міфи, загадки, притчі, колискові, народні прикмети. Фольклор містив комплексне знання про світ і мораль, і змалечку діти вчилися розуміти різницю між добром і злом, правильним і неправильним. Такі знання переказували у межах родини від старших людей молодшим, а також поміж однолітками. Існувала чітка вікова градація, яка визначала, до якої сільської «науки» доріс малюк: чи свиней пасти, чи по хаті поратися, чи дітей глядіти... Часом батьки віддавали котрусь дитину, яка здібніша, на навчання потрібному ремеслу – у підмайстри. Однак коли ж саме слов’янський люд почав писати і читати і як він цій нелегкій справі навчався?

 

Зародження писемності: тут був грек

Про виникнення писемності на Русі йдеться у творі болгарського письменника Храбра «Сказаніє о письменах». Цей твір, написаний наприкінці IX – на поч. X ст., був дуже популярним за часів середньовіччя. У ньому йдеться, зокрема, про існування «черт і різ», тобто способу нанесення подібних до піктограм позначок. Храбр не називає черти і різи письменами, але вказує, що ними «читали і ворожили». Він же розповідає, як слов’яни додали до грецьких літер свої власні, аби передавати ті звуки, для позначення яких у грецькій мові не було символів. Прикладами слів із такими звуками Храбр називає «Бог», «життя», «дуже», «сподівання», «людина», «щедрість» та інші [4].

Прийнято вважати, що винахідником нашої писемності є Кирило. Він подарував слов’янам спосіб написання, названий пізніше кирилицею. Однак насправді походження слов’янської писемності є темою дискусійною, бо, як стверджують дослідники, для остаточного прояснення цього питання бракує джерел. Інша проблема – це існування одночасно двох слов’янських азбук: кирилиці і глаголиці. При тому ще невідомо, яку саме з них винайшов Кирило. Більшість учених схиляється до думки, що це була таки глаголиця [2].

Кирилиця фігурує у пам’ятках XI-XII ст. і складається з 24 питомо грецьких літер і 19 слов’янських. Глаголиця має набагато складніше написання букв у вигляді кружечків і петель, з’єднаних між собою. Ця система написання 39 літер, попри складність, прижилася на певний час у південнослов’янських країнах. Висока ймовірність того, що глаголицю було винайдено Кирилом для слов’ян Моравії і Паннонії [9], де він у церквах разом із Мефодієм запроваджував відправи слов’янською мовою.  

Кирилиця ж вірогідно утворилася з протокириличного письма, яким користувалися ті слов’яни, що жили близько до греків – у Болгарії і Криму. Користуючись грецькими літерами, вони поступово додавали специфічно слов’янські, і за часів  Храбра таких букв було 14, а у пам’ятках XI ст. вже 19. Схоже, якимось чином слов’яни обійшлися своїми силами, не чекаючи на прихід іноземного просвітника. Воно й не дивно, адже жити за цілковитої неосвіченості було, м’яко кажучи, не дуже зручно. Слов’янська писемність була необхідна не лише для функціонування християнства, а й для здійснення адміністративних функцій: укладання князями договорів, ведення діловодства, фіксування податків. Торговельні зв’язки з Візантією від слов’ян-купців вимагали елементарних знань у галузі арифметики, розуміння системи мір ваги, а ще володіння іонійською цифровою системою, базованою на грецькому алфавіті. Можливо, саме це було гарним підґрунтям для початку письма грецькими літерами [9].

 

Перші школи: держзамовлення на грамотних

Хоча середньовічні слов’янські школи стійко асоціюються з християнством, однак перші навчальні заклади були не тільки християнськими – деякі з них задовольняли потреби і послідовників старої віри. За язичницьких часів мусила існувати освіта для тих, хто стояв при владі. Адже грамотність була необхідна для функціонування державного апарату, тим паче за умови тісних економічних і військових зв’язків із Візантією. Підвалини такого навчання заклали представники династії Рюриковичів: князі Олег, Ольга, Ігор і Святослав. Найпростіші школи грамоти навчали читати, писати і лічити [3].

Разом із новою вірою Русь увійшла у зону європейського культурного впливу, а отже, і поводитися мусила «відповідно». Християнську релігію почали активно запроваджувати у X ст., і 977 року у столиці було засновано Руську метрополію, а також єпископії у великих містах Русі. Для забезпечення функціонування такого апарату необхідно було підготувати освічену молодь, а також мати вдосталь християнських книг. Задля цього почали відкривати школи для дітей із вищих прошарків суспільства. У X ст., до реформи 988 року, при київських церквах св. Іллі та св. Миколая вже були церковні книги, а отже, і люди, які могли читати.

Прийняття християнства як офіційної релігії відкрило доступ до книжкових скарбів Візантії, а також до перекладів та інтерпретацій із Болгарії. Рівень освіти піднявся на якісно новий щабель, і тоді ж, у X-XII ст., увійшов у вжиток термін «школа» [3]. Окрім науки книжної, з’явилися школи майстрів: стала доступною наука зодчества, малярства, церковної оздоби... Всі ці віяння приходили з Візантії, але нерідко творчо інтерпретувалися місцевими майстрами. Мовляв, Візантія далеко і відступ від канону навряд чи хтось помітить.

Найраніше свідчення про школи на Русі у «Літописі Руському» датується 988 роком. Володимир відкрив при Десятинній церкві школу «книжного вчення», у якій навчалися близько трьох сотень дітей. «І поставив він [Володимир] церкву святого Василія [Великого] на пагорбі, де ото стояли кумири Перун та інші і де жертви приносили князь і люди. І почав він ставити по городах церкви і попів [наставляти], і людей на хрещення приводити по всіх городах і селах. І, пославши [мужів своїх], став він у знатних людей дітей забирати і оддавати їх на учення книжне».

Читайте статтю повністю у третьому числі журналу "Жила"!

 

Література:

 

  1. Біднов В. Школа й освіта на Україні. Українська культура. Збірка лекцій.
  2. Висоцький С. Писемність. Освіта. Історія української культури. Київ, 2001.
  3. Волкова Н. Педагогіка. Київ. Видавничий центр «Академія», 2001.
  4. Дзюба О., Павленко Г. Літопис найважливіших подій культурного життя в Україні (X – середина XVII ст.): Посібник–довідник. – К.: Артек, 1998.
  5. Закович М. Культурологія: українська та зарубіжна культура. Київ, 2007.
  6. Иванов Е. История образования и педагогической мысли: Учебно-методические рекомендации к семинарским занятиям. - Великий Новгород: НовГУ им. Ярослава Мудрого, 2002.
  7. Історія педагогіки: курс лекцій. Навчальний посібник / К., 2004.
  8. Крип'якевич І. Історія української культури / Видання І. Тиктора. – Львів, 1937.

Передрук матеріалів (статей та ілюстрацій) журналу та використання їх у будь-якій формі, повністю або частково, в тому числі й в електронних ЗМІ, можливе лише з письмового дозволу редакції.