Статті
21 лютого 2013 | Жила №2, Крайобраз | Автор Настя Мельниченко

Під хмарами Ладаку

Я мріяла про Тибет завжди. Ну нехай не завжди, але з 13 років ця думка міцно засіла у моїй голові. Після поїздки до Тибету, здавалося, можна буде сміливо констатувати здійснення заповітної мрії. Проте сягнути засніжених вітряних вершин у пошуку внутрішньої рівноваги не вдалося ані у 18 років, ані у 20, ані у 25. Аж доки у 26 не почало потроху все складатися, і я вже готова була до рішучого кроку, коли це мій науковий керівник кинувся мене переконувати:

- Забудь про Тибет! Ось сюди, саме сюди треба поїхати! Там є все, що ти шукаєш, – і він простягнув два важких томики Л. В. Шапошнікової «Великое путешествие». Я занурююсь у читання і так вперше дізнаюся про прекрасну гірську країну Ладак, або ж, як її ще називають, Малий Тибет.

 Масовий інтерес до Тибету зародився ще в часи Радянського Союзу, коли ціле покоління зачитувалося Олександрою Давид-Ноель і купувало дешеві книжки Лобсанга Рампи у м’яких шорстких палітурках. Сучасність не менш щедра на різні езотеричні школи і практики, тож Тибет став своєрідним “must see” для багатьох мандрівників. Тільки ось одна заковика: Тибет далеко, і потрапити туди через Китай непросто і дорого.

Водночас зовсім поруч із «класичним» Тибетом є місцинка, широко відома серед європейських туристів, проте незаслужено обійдена увагою туристів східнослов’янських. Це місце називається Ладак, і за своєю культурною традицією та історією воно нічим не поступається китайському побратиму. Ладак до 9 ст. входив до складу царства Західного Тибету. Однак потім царство було поділено між трьома синами правителя, і Ладак відокремився. Буддизм прийшов сюди тоді ж, коли й у Тибет. З 13 ст. на Ладак починає впливати іслам і частково тут приживається, однак усе одно основною релігією є буддизм. У 19 ст. Ладак потрапляє під владу Індії і входить до її складу. Нині ладакські діти мусять знати тибетську, англійську та хінді. Ладакська мова трохи відрізняється від тибетської, але письмо у них спільне, як і релігія, архітектура, культура цих країн.

На відміну від Тибету, що потерпає від китайської культурної експансії, Ладак лишився зовсім іншим світом, справжньою скарбницею буддійської духовної культури. Саме тут досі живе добуддійська тибетська релігія бон. Сюди вивозили священні релігійні тексти під час китайської агресії. Ладак живе містикою майже так само, як і багато століть тому. І завдяки цьому багаторічний володар мого серця Тибет мусив поступитися місцем сусідній гірській країні.

 

Ладак туристичний

Недаремно Гімалаї називають дахом світу. Тут, у Малому Тибеті, на висоті 5600 метрів перебуває найвищий автомобільний перевал. Тут же розташований другий за небезпекою аеропорт світу, тож не дивно, що переліт до столиці Лє досить дорогий, і для збереження коштів, а також для кращої акліматизації, доречніше добиратися сюди суходолом із великих індійських міст Шрінагар або Маналі.

Ладак максимально орієнтований на туристичний бізнес. Це хитра і позитивно підступна місцина, адже їхати сюди треба або як мінімум на місяць, або ж із чітко визначеною програмою: це буде рафтинг, трекінг, йога, медитація, відвідини буддійських святинь чи етнографічний тріп. У Лє на кожному кроці пропонують безліч варіантів відпочинку за доступними цінами, гестхаузи, готелі, кафе і ресторани. Скрізь продається туристичне спорядження, здають в оренду машини, мотоцикли і велосипеди, є змога винайняти водія або таксі.

Лє бурхливий, жвавий, людний і задимлений. Шалений азіатський трафік із постійними гудками змушує ховатися у вузьких вуличках між крамниць та яток, у прохолодних забігайлівках із чаєм та нереально смачними тибетськими «варениками» момо. Та зрештою хочеться абсолютного спокою, і найкращим місцем для відпочинку душі і серця можна сміливо назвати долину Нубра.

 

«Бог створив долину Нубра, а ми зв’язали її зі світом»

 Так хваляться індійські шляховики на саморобному рекламному «щиті». Їм є чим пишатися: аби пробратися у долину, треба піднятися на висоту п’ять із половиною тисяч метрів. Ця «дорога», певно, частіше не працює, ніж працює, але якщо вже вдасться проїхати нею до Нубри, то очам відкриються такі гірські краєвиди, які мало де знайдеш у світі: величні засніжені семитисячники; квітучі долини, прорізані стрімкими річками; безмежний простір, який своїми масштабами перекреслює весь попередній досвід і змушує сумніватися в правдивості свідчень власних органів чуття: ні, так не буває, надто велике, надто прекрасне!

У долині Нубра для туристів відкрито 4 села: Сумур, Панамік, Діскіт і Хундар. Ці території тільки в 70-их перейшли у власність Індії, туристам відкрили в’їзд у середині 90-их, але досі для відвідин Нубри треба оформити спеціальний дозвіл. Тут живуть нелякані місцеві жителі, старі жінки і чоловіки досі незмінно носять етнічний одяг, існує традиція давніх господарських циклів і обрядів. Кожне з чотирьох селищ має монастир і якусь цікавинку, хоча дорога між селами вже цінна сама по собі і може бути окремою метою поїздки. Тим часом, у Сумурі гарний монастир. Це одне з тих сіл, де Далай Лама дає традиційні серпневі лекції про буддизм для всіх охочих. Панамік славиться гарячими джерелами і високими монастирями, у Хундарі унікальні гімалайські піщані дюни, що приваблюють натовпи туристів, Діскіт узагалі є найбільшим селом Нубри, з великим монастирем і мальовничими околицями. Найкраще їздити по Нубрі на орендованому мотоциклі, адже винайняти джип коштує незрівнянно дорожче, а користуватися рейсовими автобусами хоча дешево, але досить незручно.

 

Шляхами аріїв

Ладак - місце унікальне. Саме тут, вузькими долинами Інду (Indus), пролягав колись шлях аріїв, які піднялися з наших надчорноморських степів і подалися світ за очі зі своїми халабудами, сім'ями і табунами-отарами у пошуках нових пасовищ. Саме Ладак став для них ворітьми, через які вони заселили Індію. По всій долині Інду вони лишили спогади про себе - петрогліфи. Але до сьогодні зостався і "живий" спогад про аріїв, адже, з точки зору антропології, генетично найчистіша популяція арійців живе у так званій Batalik area (для туристів відкрито лише 3 села) у прикордонній із Пакистаном зоні. Ці люди, яких називають drokpa, мають кардинально іншу зовнішність, іншу мову та фольклор, ніж монголоїдні тибетці-ладаки чи смагляві індуси.
Однак знайти сліди аріїв у Ладаку не так уже й просто, оскільки історична пам’ять тибетців сягає не далі буддійської історії. Тут немає археологічних музеїв, а такі слова, як «петрогліфи», «неоліт» чи «кочовики», для людей не більше, ніж пустий звук. Після багатоденних тижневих розпитувань про петрогліфи я вже майже опустила руки, аж доки зовсім випадково не натрапила на тимчасову експозицію, в рамках якої ладакський ентузіаст розмістив карту петрогліфів. Саме вона і скерувала подальший маршрут, допомігши зануритися у світ давнього життя: ось пес із хвостом-бубликом жене кіз, ось людина занесла лук і цілиться в косулю, ось ритуальний танок у масках… Людська пам’ять коротка, але для каміння час зупиняється. Проводжу рукою по прадавніх малюнках: мені здалося, чи вони пахнуть багаттям кочових стоянок?

 Там, де ступав Будда

Оглянути всі монастирі Ладаку практично неможливо. На це підуть місяці. Однак є кілька найвідоміших монастирів, без яких не обійдеться жодна поїздка. Вони розташувалися на відрізку шляху Шрінагар-Лє: Алчі, Ламаюру і Різонг. 

Монастир Алчі розташований за приблизно 70 км від Лє, дещо збоку від основної дороги. Автомобільний шлях, проходячи крізь однойменне село, розбивається на вузькі доріжки і губиться між абрикосових дерев та мурів, впираючись у гестхауз, який стоїть просто по сусідству з монастирем. Алчі – найдавніший із уцілілих монастирів Ладаку. Він унікальний з кількох причин. По-перше, його збудовано в селі на березі річки, а не на скелі, як усі інші гонпи. Саме «заховане» серед звичайних будинків розташування і врятувало монастир від руйнування завойовниками і противниками буддизму. Формально у Ладаку є старіші монастирі, але насправді вони відбудовувалися (часто по кілька разів!), і лише цей, зведений у 11 сторіччі, стоїть, як і стояв, камінець до камінця. Крім того, Алчі є унікальним зразком індійського буддизму, який нині перестав існувати як явище. Всі розписи, а також архітектура, відрізняються від «тибетського» стилю інших монастирів. Тут усе, навіть спосіб викладення балок на стелі, запозичене з Кашміру, часто роблене кашмірськими майстрами. Монастир уже не діє, тут лише музей і кілька чергових ченців, які продають квитки та інколи розповідають щось про святиню.

Не менш цікавою видається прогулянка старим Алчі, яке живе своїм «етнографічним» побутом, де косять і жнуть, носять воду і дрова. Тут збереглися дуже давні вулички і будинки, на яких грибами туляться нові будівлі. Тут же, прихилившись до скелі, височіє закинутий палац місцевого князя.

Наступний монастир у Ламаюру, це за 120 км від Лє. Він живий і цікавий, тут перебуває стародавня бібліотека з архаїчними зібраннями Тріпітаки і письмовими свідченнями перебування у Ладаку Христа.

Ніхто не перешкоджає вільно ходити монастирем, і я прямую до бібліотеки, про яку стільки чула. Ченці якраз читали священні книги у дуже цікавий спосіб. Вони проговорювали тексти швидко, з певним інтонуванням. Кожен із них пускав звукову «хвилю», нарощував звук крещендо, а потім плавно скочувався вниз, лишаючи нерозбірливе бурмотіння. Вперед виривалися то дзвінкі дитячі голоси, то баси дорослих. Інтонаційно, мелодійно ці читання дуже нагадували українські ритуальні плачі. Не дивно, що і ті, і ті вводять людей у транс.

Того ж вечора вирушила у монастир Різонг. Його можна знайти, з десяток кілометрів не доїжджаючи до Алчі, до монастиря треба піднятися вузькою ущелиною. Різонг виглядав велично і дуже гарно. Вечоріло, і я спитала, чи можна у них заночувати. Чернець дав ствердну відповідь і повів крутими сходами нагору. Однак у цей момент на дах однієї з будівель вискочило троє монахів, які почали кричати і грізно розмахувати руками. Молодий чернець дуже знітився: «Це на тебе така реакція. Жінкам після сьомої години заходити сюди заборонено. Це чоловічий монастир». Тож мені довелося ночувати за межами монастиря, у спеціальній гостьовій кімнатці. Проте неприємні моменти компенсувала вечеря під монастирем, коли маленькі хлопці-послушники поскубли якісь травички на клумбі і зварили невимовно смачний рис із «овочами». Ніч, тьмяна лампа віддає набрану за день енергію сонця… Стіл, і старий глухий монах-учитель слухає радіо, прикривши очі, аби ми не відволікали його розмовами, тим паче, що він англійської однаково не тямить… Традиція частувати мандрівників тут жива, грошей ані за ночівлю, ані за їжу платити не треба.

 Світ у собі

У Ладаку майже нічого не знають про Україну. Не доїжджають сюди наші туристи! А даремно. Ладакські люди дуже доброзичливі, завжди усміхнені і гостинні. На відміну від нав’язливих і хитрих індусів, ладаки ніколи не наб’ють товару ціну і не спробують обдурити покупця. На базарі ніхто не схопить тебе за руку і не потягне в куток у пориві «впарювання». Ладаки горді, як і належить бути горянам.

Ставлення до жінок тут теж значно краще, ніж у Індії. Ще донедавна у Малому Тибеті практикувалася поліандрія, що шалено дратувало представників геть усіх релігій, які тільки потрапляли на ці землі. Поліандрія була продиктована необхідністю знизити темпи приросту населення, якому важко було вижити у жорстких умовах гір. Однак «сильній» статі дуже вже муляла така жіноча привілегія, і 1941 року «багатомужество» у Тибеті було заборонено. Проте сильні позиції жінок лишилися, і зараз вони заправляють туристичним бізнесом нарівні з чоловіками. Та все одно культурні традиції цієї місцини змушують тримати міжстатеву дистанцію, і європейок здивують (а може, й порадують!) окремі зали в кав’ярнях для жінок і окремі черги.

Я, як і будь-яка мама, звертала увагу на те, як поживають ладакські дітки. Так от, якщо вам траплялися фотографії замурзаних, скуйовджених і усміхнених тибетських малят, то так воно все і є. Вони справді брудні, обідрані, але страшенно щасливі.
Ставлення до дітей у Ладаку дуже позитивне. Неможливо пронести вулицею дитину, аби кожен не почав усміхатися, обіймати і загравати до неї. Батьки не проти спілкування дітей із чужими. Скажімо, бувало, що старші самі підбадьорювали малюка, аби він підійшов до мене познайомитися.
Немовлят мами годують груддю досить вільно, не криючись, але й не виставляючи весь процес напоказ. Також узагалі ніде не бачила коляску. Всіх малих дітей жінки носять у перев'язі за спиною, використовуючи для цього елемент національного вбрання. Індуски саджають діток у шаль від свого сарі або "сьют", а тибетки - у цупкіші шалі горянок. Носять тільки за спиною, якщо шаль коротка - то зав'язують на грудях, розправляючи "лямки" на плечах. Якщо ж довжина дозволяє, то перехрещують "вуха" на грудях і зав'язують вузол за спиною, під попою у дитини. Дітей носять або у положенні сидячи, або стоячи (ніжки стоять на тканині). "Просунуті" і заможніші жінки використовують переноски, до яких прироблена спеціальна ніжка, що дає змогу рюкзачок легко трансформувати у стільчик.

Немовлят пестують, красиво вдягають і вмивають. Проте щойно дитя досягає віку тодлера, як його випускають "у світ" і, схоже, геть забувають про гігієну. Діти лазять брудні, невмивані, нечесані, мало не цілими днями сидять і порпаються у грязюці. Іграшок у них практично немає. Ми мали змогу їсти на кухні у відносно заможної сім'ї. На кухні ладаки тримають усе найцінніше, демонструючи гостям свої пожитки: мідний посуд, красиві різьблені столи і "вівтар" із Далай Ламою на верхівці та "скарбами" внизу. То серед скарбів були й іграшки. У двох дітей цієї сім’ї було лише 3 іграшки. Одна машинка для хлопчика і лялька та плюшева іграшка для дівчинки. За такого небагатого вибору малюки майструють цяцьки самі. З дроту скручують "каталку" на довгому держаку і котять перед собою. У порожні пляшки насипають пісок і скочують із гори.

Діти граються "зграями", своїми окремими дитячими громадами. Абсолютно природнім виглядає піклування старших сіблінгів про молодших. Зовсім не схоже на те, наче ця роль старших напружує. Вони дбають за малих, не кепкують із них і не ображають.
     Малят  мами скрізь беруть із собою, зокрема і на роботу: чи то кіоск, чи то збирання врожаю. Діти спокійно до цього ставляться, не капризують. Узагалі дітей не осмикують, не кричать на них, але й нема такого, що мама все кинула і себе присвячує тільки дитині. Вона продовжує повноцінне життя (робота, господарство), а малюк сприймає це як належне. Дивна річ: дитина не почувається пупом землі, але водночас значно спокійніша і врівноваженіша, ніж наші діти! Я взагалі не бачила жодних істерик упродовж двох тижнів, хоча малят у Ладаку дуже багато. Лише раз ми чули дитячий плач - це було у педіатричному відділенні лікарні. Чи не найбільше мене вразив трирічний хлопчик, якого побачила в монастирі (всіх хлопчиків або ж хлопчиків-первістків у Ладаку віддають на певний час у монастир. Найкращі учні лишаються і стають ченцями, решта повертається додому). Коли монахи зійшлися у залі зібрань для читання, він прийшов теж. Сів за столик і дві з половиною години сидів тихенько і слухав (читати, звісно, він з іншими не міг). Оце щоб я ще десь бачила трирічну дитину, яка на таке здатна! Але, повторюся, ніхто не змушує їх бути тихими! Вони такі і є, бо, певно, спокійні, і їм не треба нічого втовкмачувати і нічого доводити.

Коли дитина досягає шкільного віку, її відмивають і вбирають у чистий одяг. Діти-школярі виглядають, як усі нормальні школярі світу. Однак їм доводиться тяжко, бо в умовах суворих гір до найближчої школи треба долати багато кілометрів. Школи часто функціонують при монастирях. Діє система дванадцятирічної освіти. Ми заходили в школу і бачили розклад для молодших класів, там 4 уроки: тибетська мова, англійська мова, хінді і математика. Гортали також підручники. Їх якість надзвичайно висока! Схожі на навчальні книги, за якими у нас навчаються на мовних курсах: яскраві, доступні, цікаві, з купою малюнків і карикатур.

 

Ладак багатогранний і незвично-цікавий. Він невимовно багатий не лише на історію, традиції чи мистецтво, а й також ідеально підходить для ласих на їжу, адже пропонує цікаву і своєрідну кухню, як вегетаріанську, так і м’ясну. Окрім славнозвісних момо, тут безліч чаїв (заварюють геть усе), пляцок і хлібів, овочевих страв і, що головне, незрівнянно смачних супів.

Ладак можна і треба пізнавати довго, по кроку, смакуючи кожну його грань. Приїхати туди на два тижні – це лише пробудити у собі невимовний інтерес і бажання занурюватись у цю культуру все глибше і глибше. Стоячи десь на горі, чи спускаючись вузькими вулицями, чи кутаючись у шерстяну шаль від прохолодного вітру, чи облизуючи потріскані губи, чи гріючись запашним чаєм, я щоразу обіцяла собі: я обов’язково повернуся. Адже Мрія може збуватися не раз.

Передрук матеріалів (статей та ілюстрацій) журналу та використання їх у будь-якій формі, повністю або частково, в тому числі й в електронних ЗМІ, можливе лише з письмового дозволу редакції.