Це страшне слово «депривація»

За Радянського Союзу вважали, що держава не тільки може замінити маму і тата у вихованні дитини, а й справиться з цим завданням значно краще за батьків. Туге сповивання, брак ніжності до малюків і «нехай прокричиться», ранній вихід мами на роботу, відкриття ясел для геть маленьких, цілодобові школи-інтернати, звідки дітей у найкращому разі забирали лише на вихідні, – все це й було тим самим радянським дитинством з «бетонними іграшками», як жартівливо зауважує сучасний фольклор. Людину вчили бути покірною частиною Системи ще змалку, продукуючи покоління нещасливих людей. Так було з дітьми з сімей, а що вже казати про тих малят, які опинялися в сиротинцях? Багато хто й досі каже, що тоді діти не були такими балуваними і не завдавали стільки клопотів, як зараз, проте чи замислюються поборники радянського методу виховання про зворотній бік медалі?

Всі діти - державні

Депривація – слово не нове, але в українській психолого-педагогічній науці його почали активно вживати лише після розпаду Радянського Союзу. Введення терміна у науковий обіг було пов’язано з пошуком сімейних форм піклування про дітей-сиріт. Депривація – це недостатнє (або взагалі відсутнє) задоволення базових життєвих потреб дитини. Відповідно до групи потреб, які лишаються незадоволеними, розглядають біологічну і психічну депривації, результат яких однаковий – занепад, ослаблення організму і психіки. Розрізняють парціальну депривацію, коли не задоволена одна певна потреба, і повну – коли одночасно не задоволені кілька потреб або одна, але настільки важлива, що це може призвести до тотальних порушень. Прикладом такої депривації є материнська.

Раніше термін був непотрібним, оскільки державу вважали найкращим вихователем для малят. Абсолютизація такої думки призвела до того, що 1917 року всіх дітей Радянського Союзу було проголошено державними, а виховний процес уніфіковано. Цьому сприяли, по-перше, неуспішність поширення інституту прийомної сім’ї внаслідок його бюрократичності та формалізованості. По-друге, тоді ж набував популярності успіх колонії А. Макаренка. Через кілька десятків років історія повторилася, і в 60-х роках  М.С. Хрущов знову проголосив школи-інтернати найкращою формою навчання і виховання дітей-сиріт. До речі, така політика відобразилася і на звичайних сім’ях – саме з цим було пов’язано створення цілодобових дитячих садків (дивилися «Вусатий нянь»?) і масове зарахування дітей із незаможних сімей на проживання і навчання в школи-інтернати – хто ж краще виховає радянську людину, ніж радянський вихователь?

Спогади про такі цілодобові школи і садки для «сімейних» малюків зовсім безрадісні. Згадуючи про садки у 60-х роках, художниця Наталія Стеценко розповідає: «Тоді було багато безпритульників, і батьки «сімейних» дітей зовсім інакше ставилися до садків і шкіл. Ніхто не привчав до садочків поступово, а просто кидали туди: випливеш – то й випливеш. Мій спогад про садок-інтернат один: ми весь час із сестрою придумували план, як звідти втекти. Це була наша основна «садківська» фантазія. Страшенно сумували за домом і ридали, коли після вихідних нас відвозили назад». Її сестра, художниця Оксана Стеценко, доповнює спогади: «Кілька разів ми пробували втікати, але не вдавалося. Досі пам’ятаю той паркан, на який я вилізла й опинилася за територією. Покликала за собою Наталку. Ми хотіли піти додому, але нас зупинила думка: «Що скажуть батьки?». Ми були дуже залякані і затюкані. Тож перелізли паркан назад… Щоразу, коли мали повертатися у садок, рюмсали у два голоси. Ми розповідали батькам про той жахливий садок, але вони не хотіли слухати. Потім нас лупцювали за ці рюмси. І ми сумирно йшли з супровідником… Я досі пам’ятаю виховательок, вони були суворі і гидкі. Кричали постійно на нас. Мене вражає, що зараз наша мама не пам’ятає, як важко нам було у садку. Для нас же це негативні спогади на все життя».

 Водночас за кордоном виявили і почали досліджувати ті негативні наслідки, яких завдавали дитині закриті заклади виховання. Це спричинилося до нової світової тенденції, яка полягала у відмові від «державного» виховання на користь батьківського. У зв’язку з цим з 1928 по 1940 роки в США було ліквідовано 300 закритих закладів, у деяких штатах узагалі заборонили інституційне виховання немовлят. І хоча тенденція була «світовою», однак Радянський Союз до цього світу не належав. Визначне відкриття негативних наслідків депривації, зроблене англійським психологом Дж. Боулбі, у радянській літературі повоєнного періоду було замовчане і тому невідоме.

Дослідження Дж. Боулбі полягали у вивченні психологічних особливостей дітей, яких було евакуйовано в часи Другої світової війни. Дослідник обґрунтував їх затримку в емоційному, фізичному, інтелектуальному розвитку, вказуючи саме на брак материнської любові і піклування. Вчений дав цьому явищу назву «материнська депривація», або «хвороба інституціалізації», тобто викликані несприятливим середовищем особливості формування особистості і поведінки дитини, яку утримують у закритому громадському дитячому закладі.

У психологічній літературі описано цікаві експерименти над тваринами стосовно явища депривації. Наприклад, у клітку до маленької новонародженої мавпочки клали дві іграшки – одна була металева, зате з наповненою молочком пляшкою з підігрівом; інша не могла нагодувати й обігріти мавпеня, проте була пухнастою. І мавпеня обирало пухнасту… З цим і пов’язане відкриття Боулбі – що немовля потребує в першу чергу не професійного медичного догляду і вітамінізованого годування, а тактильних відчуттів, постійного захисту у вигляді маминого тіла і рук. Саме тому маленькі діти і плачуть у ліжечках, саме тому культури, які можна вважати ближчими до природи (африканські, наприклад), до року носять дитину на спині, послуговуючись слінгами, перев’язями і сумками-переносками. Ще 1956 року французька дослідниця Марсель Же Бер виявила значні переваги психічного і фізичного розвитку африканських малюків з бідних сімей порівняно з їх цивілізованими європейськими однолітками. Однак за Радянського Союзу ці відкриття мало кого цікавили, адже у нас знали краще.

Привчаймо дітей до рук!

І хоча нині багато відомо про необхідність тактильного контакту з дитиною, а максимально повне проведення часу з нею видається природним, однак досі поведінкою батьків часто керує страх «привчити дитину до рук». Звідки ж цей страх? Очевидно, що він пов’язаний із покладанням на жінок численних зобов’язань у вигляді догляду не лише за малюком, а й усією родиною: сидіння у декреті передбачає приготування їжі на всю сім’ю, прасування, прибирання і т.д. і т.п. А «привчене до рук» маля ці ж самі руки і зв’язує, не даючи «повноцінно» виконувати всі домашні обов’язки. Однак проаналізуймо табличку, наведену нижче, і подумаймо, чи справді роль «бездоганної господині» варта таких жертв із боку дитини?

Вік	Особливості психічного розвитку депривованих дітей
від 0 до 1 року	Млявість, апатичність, відсутність життєрадісності, зниження пізнавальної активності, площинність емоційних проявів, відсутність прив’язаності до дорослого, недовірливість, замкнутість, похмурість, пасивність
від 1 до 3 років	низькі пізнавальні інтереси, відставання у розвитку мови, затримка в оволодінні предметними діями, відсутність самостійності
від 3 до 7 років	пасивність у всіх видах діяльності (особливо в грі), бідна мова, слабка увага, конфлікти у стосунках із однолітками
від 7 до 10 років	затримка (або відсутність) образного мислення, що потребує внутрішнього плану дій (виконання операцій подумки), нерозвиненість довільності у поведінці, саморегуляції, плануванні дії
від 11 до 16 років	ставлення до дорослих і однолітків ґрунтується на їх практичній корисності для дитини; формується здатність «не заглиблюватися у прив’язаності», поверховість почуттів, моральне утриманство (звичка жити за наказом), ускладнення в становленні самосвідомості (переживання власної ущербності); зростання труднощів в оволодінні навчальним матеріалом, грубі порушення дисципліни.

 

Наслідки деприваційного впливу також позначаються на формуванні акцентуацій характеру. Є. І. Захарченко виділяє деякі типи акцентуацій, характерних для соціальних сиріт. Так, відсутність емоційної близькості з батьками, жорстоке ставлення, фізичне насильство провокує формування у дитини збудженого типу акцентуації, для якого характерним є пригнічений стан, підозрілість, корисливість, схильність до агресії, жорстокості. Підозрілість як загострена риса характеру відповідає застрягаючому типу акцентуації. Неадекватне вирішення кризи довіри призводить до дистимічного і тривожного типу акцентуації, що супроводжується репресивністю, страхами, загостреним почуттям власної неповноцінності. Постійний брак уваги спричиняється до потреби зацікавити дорослого. Через неволодіння адекватними просоціальними методами привертання уваги діти вимушені вдаватися до брехні, фантазій, гри на публіку, що відповідає демонстративному типу акцентуації. Одночасно відсутність соціальних контактів викликає замкненість, відчуження, емоційну холодність (інтровертована акцентуація). Відсутність батьків як еталона поведінки в поєднанні з браком морального виховання і соціального досвіду формують нестійкий і конформний типи акцентуацій характеру.

Існують дослідження, які свідчать про можливість відновлення і нормального становлення людей, які в дитинстві страждали від депривації основних потреб. Наприклад, це експеримент Х. Скілза (1966), який 20 років слідкував за долею депривованих дітей і виявив, що сильне відставання в перші місяці життя не є непоправним, якщо далі дитина потрапляє в сприятливі умови. Унікальність його довготривалого дослідження полягає в тому, що він розділив групу дітей-сиріт, які після народження перебували у лікарні і потерпали від материнської депривації, на дві – частину дітей було віддано на виховання самотнім розумово відсталим жінкам, іншу частину – у закритий дитячий заклад із професійними і розумними вихователями. Через 20 років було виявлено, що розвинутішими, адаптованішими й успішнішими стали діти, яких виховували нехай і розумово відсталі, але емоційно не спустошені жінки, що забезпечили малюкам емоційну підтримку і тактильні контакти. Вони не могли дати знання, але дали безумовну любов, і цього виявилося достатньо... В той час як діти з сиротинця, незважаючи на «просунуті» методи виховання, мали нижчі показники розвитку, зокрема й розумового. Отже, жодний, навіть найкращий виховний і навчальний заклад не замінить якісного і повноцінного спілкування з батьками. Чи не тому домашнє навчання, попри масу бюрократичних перешкод, набуває все більшої популярності?

І хоча депривацію першочергово пов’язують саме з дітьми-сиротами, але знати про її феномен варто всім, оскільки попереджений – означає озброєний. Крім того, вона має ризик виникнути у житті і цілком «звичайної» дитини з так званої «нормальної» сім’ї. Адже ситуація, коли хронічно заклопотані батьки «відкуповуються» від малюка і практично зводять на нуль повноцінне спілкування, на жаль, не є рідкісною в наші дні. Тим часом як насправді єдиний ефективний метод виховання – це любов.

Надія Павлик,

кандидат педагогічних наук,

доцент кафедри соціальної педагогіки

Житомирського державного університету імені Івана Франка

Читайте статтю у третьому числі журналу "Жила"!