Статті
21 лютого 2013 | Жила №4, Доброустрій | Автор Софія Рябчук

Як зацікавити дитину мистецтвом?

Колись я стала свідком розмови між восьмилітками, які сперечалися, хто їм більше до вподоби: Фріда Кало чи Марк Ротко? Було очевидно, що у цих дітей є щирий інтерес до картин, які вони обговорювали, отже – існують рецепти, як прищепити наймолодшим інтерес і любов до мистецтва. Тож як це зробити?

Існують два типові шляхи: школа і батьки. «Школа» – тут домінантне поняття, оскільки батьки здебільшого є продуктом майже аналогічної системи освіти, в яку сьогодні потрапляють їхні діти. Коли ми, дорослі, були маленькими, більшість із нас із першого по сьомий клас раз на тиждень мала урок малювання. В останньому класі цей урок ставав уроком креслення, оскільки Радянський Союз (і за інерцією це тривало ще кілька років) плекав і пестував професію інженера. Історію мистецтва, зокрема західного, не вивчали взагалі, а уроки з мистецтва називали уроками малювання, бо навчальний процес зводився до опанування малювальних технік. Насправді навчальна програма не особливо відрізнялася від програми дитячих садків – малювання різними засобами і стилями, аплікація, ліплення, композиційні теми… Зрідка якийсь учитель-ентузіаст міг познайомити учнів із репродукціями українського чи світового мистецтва, здебільшого задля ілюстрації щойно вивчених технік творчості. За ідеальних умов цей викладач міг повести нас у музей, і там ми принаймні розуміли, що існує якесь особливе мистецтво, яке висить на стінах для загального оглядання, хтось про нього дбає і шанує, але загалом, як нам здавалося, – це повна нудьга.

 Тільки згодом, вступивши до гуманітарних закладів або просто зустрівши когось обізнаного, ми могли дізнатися про існування давньогрецької скульптури, середньовічної ікони, ренесансного полотна чи барокової церкви. Ну і, звісно, всі ми знали про соцреалізм і «надихалися» його схожими поміж собою прикладами зі стін наших навчальних закладів. Увесь цей хоч і небагатий спектр знань, безумовно, вплинув на наш смак і подальший розвиток кожної особистості в аспекті розуміння творів мистецтва.

 Лише якщо ми самі починали подорожувати, ходити по українських і зарубіжних музеях і самостійно цікавитися мистецтвом, то мали шанс знати про цей матеріал трохи більше від наших однолітків.

 Єдиний поширений рецепт для зміни ситуації – віддати дитину в художню школу. Щоправда, для цього існує кілька передумов. По-перше, у малюка має бути так званий «талант до малювання». По-друге, не факт, що його там навчать чогось більшого, ніж тих самих – лише досконаліших – технік творчості, про які йдеться в загальноосвітній школі.

 

Чи мають шанс наші діти піти іншим шляхом?

З одного боку, так, оскільки вже три роки у старших класах українських шкіл існує предмет «художня культура», який викладають раз на два тижні, розповідаючи учням про історію мистецтва, музики, танцю і кіно. Однак, як показує трирічний досвід, ефективність цього курсу дуже низька через брак спеціалістів і смішні 35 навчальних годин на рік (1 урок на 2 тижні), що їх відведено на такі предмети, повноцінне вивчення яких вимагає років. Крім того, чи не запізно вводять курс «художньої культури»? Чи здатний він пробудити інтерес і повагу, коли впродовж семи років мистецтво сприймали як розвагу-малювання?

Не забуваймо також, що сьогодні довкола наших дітей зовсім інший світ. Їхнє сприйняття переповнене яскравим кольором і світлом реклами і телебачення, миготливими зображеннями, завдання яких – привернути увагу і втримати її якнайдовше та найповніше. У цьому контексті зацікавити дитину такими «спокійними» образами, як полотно чи скульптура, значно важче. Щоправда, деяке сучасне мистецтво не менш яскраве і миготливе, але воно здебільшого працює як знак, за своїм значенням непростий для розуміння, а отже – малодоступний для дорослих, які часто самі не здатні розтлумачити його до кінця і тому не показують своїм дітям.

 

Франсуаза Барб-Галь: на кожен вік – свій рецепт

Постає питання: які сьогодні існують механізми зацікавлення дитини мистецтвом? І з якого віку краще пробуджувати її інтерес до мистецьких творів? На ці питання досить вичерпну відповідь дає французька мистецтвознавець Франсуаза Барб-Галь. Ще 13 років тому вона написала книгу «Як розмовляти з дітьми про мистецтво», що стала бестселером у Франції і перекладена двадцятьма мовами світу (вже готується до друку й український переклад видання). На думку дослідниці, дітей треба знайомити з мистецтвом відтоді, як вони починають сприймати будь-які зображення в книжках. А пояснювати мистецькі твори можна пробувати вже з чотирирічного віку. 5-7 років – ідеальний вік для систематичної розмови про мистецтво. Важливо, за Франсуазою Барб-Галь, пам’ятати про дві умови: по-перше, до 11-13 років дитина не готова сприймати деталей з історії мистецтва, на відміну від безпосередньо самого зображення; по-друге, говорити про мистецький твір треба виключно дитячою мовою.

 «Дитяча мова» тут означає обговорення речей, понять і почуттів, з якими малюк уже добре знайомий. Скажімо, його легко буде зацікавити собакою, зображеним на першому плані картини, поговорити про те, куди і чому він біжить (фантазувати тут можна безмежно), чи «з’ясувати» причину сміху або плачу немовляти на задньому плані. Ці фантазії довкола складників картини вчать дитину помічати деталі й пробувати інтерпретувати їх. Важливо також простими словами розповісти про своє враження від малюнка, власні емоції, опис яких дає дитині 5-7 років відчуття дорослої розмови «на рівних».

Читайте статтю повністю у четвертому числі журналу "Жила"!

Передрук матеріалів (статей та ілюстрацій) журналу та використання їх у будь-якій формі, повністю або частково, в тому числі й в електронних ЗМІ, можливе лише з письмового дозволу редакції.